 |
Посилення координаційної роботи, налагодження контактів з іншими українознавчими зарубіжними центрами та регіональними осередками в Україні є одним із провідних напрямків діяльності НАУ. Налагоджено постійні творчі контакти з національними асоціаціями Канади, США, Італії, Угорщини, Польщі, але потребують посилення зв'язки з Росією, Чехією. В одвічному трикутнику країн-сусідів Польща - Україна - Росія українсько-польські наукові і культурні взаємини значно активніші ніж стосунки українсько-російські. До останнього часу Національна асоціація українознавців здійснювала творчі контакти з науковцями Москви, Санкт-Петербурга та інших наукових центрів на індивідуальній основі, завдяки багаторічним особистісним контактам українських і російських учених. І лише на п'ятому Міжнародному конгресі україністів із колективу російських учених до керівного складу Міжнародного Комітету україністів обрано дослідницю з Москви Галину Лісну, яка займається питаннями вивчення української мови в Росії. У Санкт-Петербурзі координацію роботи україністів здійснює Тетяна Лебединська, сама дослідниця займається цікавою темою з історії українсько-російських взаємин - "Українська еліта в Російській імперії". Сама дослідниця, як і Галина Лісова, родом з України, дочка відомого українського поета Миколи Шпака.
Приклади наукових зацікавлень і зв'язків. Наталія Кононенко - США, тепер Канада, Богдана Фільц - Україна.
Частою гостею Національної асоціації українознавців та Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України бувала відома дослідниця української народної творчості, завідуюча кафедрою слов'янських та східноєвропейських мов і літератур Вірджинського університету (США), голова Американської асоціації україністів професор Наталія Кононенко. Щоправда, назвати Наталію Кононенко гостею можна лише умовно. За роки копіткої роботи у фондах наших українознавчих інституцій, зокрема, Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка та Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського, активного спілкування американської дослідниці з провідними майстрами народної творчості, дослідниками фольклору, вона так зріднилася з Україною та її людьми, що вповні почувається, як мовиться, своєю серед своїх.
Знайомство з відомою дослідницею триває понад 10 літ, від тоді як Наталія Кононеко вперше приїхала до Києва працювати у рукописних фондах Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України. Вона вже тоді була автором низки праць про українські народні думи, в тому числі видатного її турботами ошатного тому текстів "Українські думи" з грунтовною передмовою упорядниці. Здійснили це видання спільно Канадський інститут українських студій та Український науковий інститут Гарвардського університету (Торонто-Кембрідж, 1979), тексти подано українською та англійською мовами. Книга здобула схвальну оцінку фахівців в Україні, зокрема, такого визнаного авторитету в галузі фольклористики, як член-кореспондент АН України Микола Сиваченко.
Залишаючись вірною обраній темі, професор Наталія Кононенко у педагогічній діяльності, у науковій роботі поглиблює свої пошуки в царині української народнопоетичної творчості, виступає з доповідями. На першому Конгресі МАУ вона виголосила доповідь про суспільний статус українських кобзарів, на другому Конгресі керувала секцією фольклористики, виступила з доповіддю "Думи і похоронні плачі. Деякі спостереження над походженням дум". У її доробку дослідження "Дума про Чорнобиль", про кобзарів і лірників, про українську обрядовість (писанкарство) тощо.
Перебуваючи у Києві, професор Наталія Кононенко розповіла про діяльність Американської асоціації україністів, висловила свої міркування щодо практики проведення конгресів МАУ.
- Найслабша ланка у нашій діяльності - це недостатні зв'язки між МАУ і національними асоціаціями, а також між самими асоціаціями. Вкрай необхідна інформація про наукові дослідження, публікації, заплановані конференції, і про самих людей, їхні тематичні і жанрові інтереси, доробок, де працюють, їхні адреси. В Американській асоціації україністів уже зроблено перші кроки. Розпочато випуск і розповсюдження серед українознавців, насамперед серед членів асоціації, "Бюлетеня Американської асоціації україністів". Видрукувано і надіслано всім членам асоціації відомості про кожного члена ААУ, а їх всього понад 100. У "Бюлетені" подано інформацію про основні публікації членів асоціації, виступи на конференціях, премії за наукові праці, в тому числі зарубіжних, про окремі проблеми українознавства. Бажано, щоб необхідну інформацію можна було одержати від МАУ та національних асоціацій україністів.
НАУ подає цю інформацію для інших національних асоціацій як приклад, гідний наслідування.
Наталія Кононенко працювала в експедиціях по Україні, вивчала фольклор, звичаї та обряди і як один з редакторів "Folklorica. Journal of the Slavic and East European Folklore Association" публікувала на сторінках журналу матеріали і світлини з життя, народного побуту і народної медицини з Черкащини. Надсилала окремі числа часопису до Національної асоціації українознавців. Тепер вона професор Канадського інституту українських студій університету Альберта (Канада).
Україна, її життєвий уклад, духовність, культура, довгі часи залишались terra incognito для інших народів. Тож нести щире слово правди, об'єктивну інформацію про наші інтелектуальні та духовні здобутки до інших країв і народів - справа благородна і почесна.
Богдана Фільц - знаний у світі науковець і талановитий композитор. Чільне місце у її композиторському доробкові належить синтезу музики і слова. Звертаючись до широкого кола різних постів минулого і сучасності, композиторка завжди керується близькою спорідненістю світоглядних позицій та спільними естетичними нахилами. Вирішальний вплив на становлення творчої особистості Богдани Фільц мав геній Тараса Шевченка.
Вокальні інтерпритації Богдани Фільц поезії Великого Кобзаря вражають художньою цілісністю, щільним поєднанням музики і слова. Романтично окрилені, національно забарвлені і сповнені щедрим мелодизмом, вони стали вагомим внеском у музичну шевченкіану.
Восени 2004 р. Богдана Фільц, член Національної асоціації українознавців, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського, побувала в Америці на запрошення українського посольства у США. За ініціативою Вашингтонської групи культурного фонду українсько-американських професіоналів, що діє під патронатом посольства, вона здійснила творче турне по містах Америки, де виступала як композитор і музикознавець з метою ознайомлення американських слухачів з музикою України. У ряді міст відбулися її авторські концерти. Зокрема, з великим успіхом пройшли її концерти в українському інституті Америки в Нью-Йорку та в посольстві україни у Вашингтоні. Про це свідчать схвальні відгуки у пресі, наприклад, рецензія відомого диригента і скрипаля з Нью-Йорка Адріана Бриттана, опублікована в англомовній газеті під назвою Concert Notes: Works by Bohdana Filts perfomed at Ukrainian Institute of Amerika, The ukrainian Weekly №4, Sunday, Jannuary 23, 2005, a також стаття про концерт Богдани Фільц у Вашингтоні в газеті "Свобода".
За час перебування в Америці Богдана Фільц виступала на радіостанції "Голос Америки" (давала інтерв'ю), там відбулись дві музичні передачі, присв'ячені її творчості. Звучали хорові, фортепіанні твори композиторки, записані на компакт-дисках. Крім того, відбулось багато цікавих зустрічей з чільними представниками різних культурних організацій української діаспори в Америці, відомими діячами культури, і передусім композиторами і виконавцями, а також україністами широкого профілю.
У грудні того ж року відбулося 8 концертів духовної музики Богдани Фільц під час Різдвяних свят у Римі і Ватикані, прозвучали духовними хорами у виконанні Київського струнного квартету "Архі".
Україна має своїх щирих прихильників як на заході нашого материка, так і на сході, зокрема, в Японії. У галузі українсько-японських взаємин перші кроки було зроблено на початку минулого століття, коли японський літературознавець Танака Ацусі познайомив японців з українською літературою, з творчістю Тараса Шевченка. Згодом над перекладами поезій Кобзаря працював Сібуя Тейсуке - відомий японський поет і політичний діяч (1905-1988), який ще 1926р. присвятив Шевченкові свою першу поетичну збірку "Крик у полі". А перше окреме видання поезій Шевченка японською мовою в перекладах Т. Сібуя, Т. Куроди, Х. Комацу, Т. Мураї, Х. Тадзави, Т. Дзюге та А. Вади було здійснено 1964р. з нагоди 150-ї річниці великого українського поета. 1993р. у книгарнях Токіо з'явилася збірка поезій Шевченка у перекладах японської поетеси Ецуко Фудзі. Переклади інших українських поетів та перекладачів друкувалися на сторінках окремих збірників та літературних журналів.
Творчим подвигом можна назвати роботу відомого україніста професора Хіно Такао над перекладом "Енеїди" Івана Котляревського. Роботу ще не завершено і як зауважив сам перекладач "для повного перекладу японською "Енеїди", над якою сам автор працював 26 років, нам потрібно буде, мабуть, не менше часу - настільки це складна та копітка робота" (Хіно Такао. Проблеми перекладу "Енеїди" Івана Котляревського японською мовою // Доповідь на четвертому міжнародному конгресі україністів).
1993р. в Одесі на конференції "Леся Українка і сучасність" Хіно Такао у доповіді "Українська поезія в Японії та проблеми її перекладу японською мовою" наголосив, що для поліпшення перекладацької справи необхідні підручники української мови. На той час у Японії був лише оглядовий посібник Накая Казуо "Українська мова" (Токіо, 1991). Згодом вийшов "Кишеньковий японсько-український словник" І. Бондаренка та Такао Хіно (Одеса, 2001), а ще раніше побачив світ "Харбінський словник" про який мовиться нижче.
Завдяки зусиллям талановитого українського вченого і перекладача Івана Дзюби в Україні також, починаючи з 70-х років минулого століття, почали з'являтися україномовні переклади японських народних казок, оповідань і романів відомих японських прозаїків Ясунарі Кавабати, Кендзабуро Ое, Канекіно Фукуначи та ін. Відомий китаїст, активно працював у Національній асоціації українознавців, переклав понад 30 книг з китайської і японської мов, в тому числі роман талановитого японського письменника Арисіма Такео "Жінка".
Українські дослідники-японісти Борис Яценко, Іван Бондаренко, Сергій Капранов, Тетяна Курчинська, Ольга Хотенко, інші досвідчені й молоді науковці активно займаються питаннями японської історії, економіки, культури, українсько-японських зв'язків. Готуючись до наступного Конгресу у Донецьку, Національна асоціація українознавців передбачає залучення до програми Конгресу доповідачів із цих проблем, в тому числі членів Асоціації україністів Японії.
Асоціація україністів Японії заснована 11 червня 1994 року та нараховує 20 науковців - представників різних галузей гуманітарних наук, аспірантів, журналістів, які займаються вивченням України, її історії, мови, культури.
Асоціація україністів Японії проводить наукові конференції присвячені Україні і її проблемам.
Очолює Асоціацію україністів Японії професор Токійського університету Казуо Нарай. Японський вчений певний час працював у Гарвардському університеті, займався українською проблематикою, опановував українську мову. Казуо Накай брав участь у роботі міжнародних конгресів україністів, докладає зусиль для налагодження співробітництва між Токійським університетом і Національним університетом імені Тараса Шевченка.
Один з активних членів Японської асоціації україністів є професор університету Тенрі у м.Нара (Японія) Такао Хіна. На сторінках "Вісника МАУ" професор Такао подав цікаві і маловідомі факти з історії українсько-японських культурних взаємин. Йдеться про "Харбінський словник", тобто про "Україно-японський словник", виданий у Харбіні у 1944р.
У грунтовній книзі Івана Світа "Українсько-японські взаємини 1903-1945. (Історичний огляд і спостереження)" історії видання "Харбінського словника" присвячено декілька сторінок. На жаль, це єдина інформація про надзвичайно цікавий твір Анатолія Діброви та Василя Одинця, що є у нашому розпорядженні сьогодні.
Відомо, що роботу над словником Діброва та Олинець розпочали взимку 1940-41рр. У м.Сінкінг (Маньчжурія), а завершили в 1944р. в Харбіні, де він і був надрукований. На фінансування словника в перші три роки було витрачено 4000 гобі зі спадщини П. Горового - відомого промисловця українського походження і водночас - голови Українського національного комітету Далекого Сходу. Одночасно зі словником А. Діброва та В. Одинець створювали граматику української мови та хрестоматію, але доля цих рукописів невідома.
Один із авторів словника В. Одинець вивчав китайську мову у Східному інституті Харбіна. Одночасно обидва автори працювали в японських відомчих установах міста і тому після вступу до Маньчжурії Радянської армії були заарештовані і засуджені на різні строки ув'язнення. Сліди А. Діброви після цього згубилися, а про В. Одинця відомо, що він помер у 1975 році в Казахстані.
Про подальшу долю тиражу словника Іван Світ у своїй книзі пише: "Значну кількість словника вислано до офіційних установ, університетів і т.п. А головна частина накладу зберігалась у домі УН Колонії у Харбіні і її доля невідома. Мабуть, знищили московські більшовики, як прийшли до Харбіну".
Івану Світу "вдалося одержати тільки шість примірників "Українсько-японського словника". Він вислав їх до бібліотеки Українського Центру у Вінніпезі, до бібліотеки Стамфордського університету, один або два примірники Софії Яблонській у Франції, один Степанові Левінському, що в той час був у Сайгоні, а один - залишив у своїй бібліотеці. Крім цього зроблено мікрофільм словника для департаменту азійських мов у Нью-Йоркській бібліотеці".
Як це не дивно, у самій Японії про цей словник до останнього часу майже нічого не було відомо. Незважаючи на інформацію Івана Світа про надіслання "значної кількості" словника до офіційних установ та університетів, навіть у найкращих університетських наукових бібліотеках Японії ми не змогли відшукати жодного примірника і, щоб ознайомитися з ним, були змушені скористатися фільмокопією, яку отримали від пана Казуо Накаї.
Про політичну орієнтацію авторів, українських емігрантів, свідчить присвята їх твору, вміщена на першій сторінці словника: "Славної пам'яті всіх тих, що полягли в боротьбі за відродження Української Національної Незалежної Соборної Держави та живим наслідувачам цієї Великої Ідеї, присвячуємо свій маленький твір".
Словник А. Діброви й В. Одинця, безумовно, має велику історичну цінність як перший українсько-японський словник, що сприяв розвиткові українсько-японських взаємин. Незважаючи на деякі лексикографічні огріхи, він може і повинен бути перевиданий і використовуватись як одне із джерел при створенні всіх наступних і сучасніших українсько-японських словників.
Очолює Японську асоціацію україністів професор Токійського університету Казуо Накай. Вже від першого Міжнародного конгресу україністів (Київ, 1990) професор Накай бере участь в обговоренні проблем українознавства, створює посібник української мови для японців, випускає "Вісник Японської асоціації україністів". На другому Конгресі (Львів, 1993) він виступив з доповіддю "Україна" як центр "нової Східної Європи" і взяв участь у дискусії з проблеми "Концепція історії Центрально-Східної Європи: місце України і Білорусії"; на третьому Конгресі (Харків, 1996) тема його доповіді - "Самостійна Україна в сучасному світі". Як гість Національної асоціації українознавців професор Накай, перебуваючи у Києві та Львові, мав можливість працювати в наукових архівах, підготував дослідження "Про суспільно-політичні погляди М.Павлика: І.Франко і М.Павлик" і виклав головні положення у доповіді на четвертому Конгресі (Одеса, 1999). На пленарному засіданні цього ж Конгресу професор Казуо Накай виступив з доповіддю "Україністика в Японії".
Активно розвиваються творчі зв'язки Національної асоціації українознавців з Угорською асоціацією україністів, яку очолює вже багато років професор Іштван Удварі.
Плідною і багатогранною є діяльність на терені славістики й україністики, зокрема, відомого угорського вченого, завідувача кафедрою україністики та русиністики Ніредьгазького педагогічного інституту ім. Дьордя Бешшенєї професора Іштвана Удварі. Варто лише згадати, що бібліографія праць за 1995-2000 рр., пов'язаних з його діяльністю / роботи вченого, підручники, статті, рецензії, редакторська робота, відгуки тощо / включає 580 посилань. У центрі наукових інтересів Удварі питання розвитку мовознавчої науки й історії культури.
Це, власне, його зусиллями у 1993-ому році була створена перша в Угорщині кафедра україністики, яка по спеціальності "українська мова та література" у 1999-ому році була акредитована на університетському рівні, що свідчить про високий рівень підготовки студентів та викладачів. За цей короткий період було не лише сформовано основні принципи навчання, розроблено плани й методику, а й підготовлено базу для навчання - видано шерег підручників з української мови, літератури, фольклору та історії, іншого методичного матеріалу, наукових досліджень тощо. Принагідно хотілося б зазначити, що до отримання незалежності України ці питання в Угорщині розглядалися лише побіжно. Згідно з концепцією професора Удварі пріоритетними у розвитку угорського українознавства він вважає наступні напрямки: створення загальних і спеціальних бібліографій, підготовка словників, різноманітних підручників, вивчення угорсько-українських зв'язків, питань перекладу, популяризація української мови та культури в Угорщині, й угорської - в Україні. І справді, з цієї тематики на кафедрі з'явилося понад сорок видань. Завдяки вдалому поєднанню в особі Іштвана Удварі науковця і організатора ці праці систематично виходять у Ніредьгазі / див. інформацію у "Всесвіті", "Віснику МАУ" та ін. /. Зокрема, хотілося б згадати серію перекладів монографій - "Історія угорської літератури" / 1997 /, "Історія Угорщини" / 1997 /, "Огляд угорської етнографії" / 2002 /, а також антологію угорської поезії / 1998 /, що знайомлять українського читача з угорською культурою. З українознавчих праць / крім численних підручників / варто назвати такі цінні розробки як "Практичний словник дієслівних форм української мови" / укл. Л.Паламар /, 1995 та "Український футуризм. Вибрані сторінки" / укл. М.Сулима /, 1996.
Та чи не найбільшою заслугою Удварі є підготовка та видання шеститомного українсько-угорського словника / у 2002р. виходять останні томи /, який давно вже стояв на часі і є фундаментальною працею. До речі, планується і видання угорсько-українського словника, ведуться підготорчі роботи.
До співпраці Удварі залучає не лише угорських вчених та викладачів, а й спеціалістів з України, що теж сприяє зміцненню зв'язків між двома країнами. Його ім'я широковідоме у світі.
Надзвичайна працездатність, енегрійність, високий науковий рівень і, головне - ентузіазм у роботі професора Іштвана Удварі.Джованна Броджі Беркофф, професор Міланського університету (Італія), одна з найвідоміших постатей у світовій славістиці та україністиці, зокрема вона очолює Італійську асоціацію україністів, є автором грунтовних праць в галузі україністики, була неодноразово гостею Національної асоціації українознавців, вчилася у Міжнародній школі україністики у Києві, яка функціонує при НАУ та Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка.
Професор Броджі є також директором Інституту мов та літератур Східної Європи Міланського університету, президентом Італійської асоціації славістів, членом Президії Міжнародного Комітету Славістів, віце-президентом Міжнародної асоціації україністів.
Національна асоціація українознавців стала ініціатором обрання професора Броджі Беркофф іноземним членом Національної академії наук України.
У центрі наукових зацікавлень професора Джованни Беркофф - компаративістські студії ренесанської та барокової історіографії в культурах Далматії, Польщі, України та Росії, словянське та європейське Бароко, середньовічна література Русі, літературні твори українських ерудитів у Росії (XVII ст.: Дмитрій Туптало Ростовський, Стефан Яворський).
Під керівництвом проф. Броджі проведено кілька міжнародних конгресів: "Історіографія в Польщі, Україні та Росії в XVI-XVIII ст." (1984), "Середньовіччя та Бароко в Польщі, Україні та Росії XVI-XVIII ст." (1989), "Переклад та опрацювання текстів у польській, українській та російській літературах XVI-XVIII ст." (2002), конгрес Італійської асоціації україністів (Неаполь, 2002).
Перу професора Броджі належать праці "Україна XVII ст. між Заходом та Сходом Європи" (1996), "Українські студії на міжнародних конгресах славістики: 1929-1968" (2001), "Міф хрещення: Польща, Україна та повага відмінності" (2002), "Цар, Диявол і Гетьман: невідомий текст про Мазепу" (2002) та ін. Працям професора Броджі притаманна широта тематичного горизонту, методологічна грунтовність, глибина і багатоаспектність аналізу досліджуваних тем. Під її редакцією та з її передмовою побачило світ важливе видання - "Pagine di Ucrainistica europea", 2001 ("Сторінки європейської україністики"). Це перше видання у Західній Європі, в якому дослідник подає у систематизованому вигляді аналітичну панораму українських досліджень в академічній науці. Проф. Броджі є також ініціатором і керівником підготовки антології української літератури від давнини до сучасності італійською мовою (з паралельними українськими текстами), працю над якими проводить група італійських україністів. Антологія планується як корпус найбільш репрезентативних текстів української літератури, який надаватиметься для перекладу іншими європейськими мовами.
Дослідниця проф. Броджі є вагомим внеском у консолідацію концепції української культури як історично закономірного "посередника" між Західною Європою та культурами православно-слов'янського ареалу. Важливою є роль професора Броджі у процесі розбудови та інституціоналізації українознавства в системі італійської, а відтак і західноєвропейської славістики. Україністика зміцнила свої позиції в Італії (у Римі, зокрема, постала перша в державному столичному університеті Західної Європи кафедра україністики), а також і в інших європейських країнах, насамперед завдяки сміливому новаторському підходу професора Броджі до українознавчої проблематики, сучасну методологію і системність її вивчення та послідовну інтеграцію україністичного матеріалу в науковий масив світової славістики.
Микола Мушинка - видатний українознавець, щирий друг України. Він - доктор філологічних наук, багаторічний завідувач Науково-дослідного відділу україністики Університету ім. Шафарика у Пряшеві (Словаччина). Тривалий час викладав українську фольклористику, вступ до українського мистецтва, перша його наукова праця присвячена українським замовлянням і календарній обрядовості (на матеріалі його рідного села Курова Бардіївської округи). Він був одним із засновників музею української культури у Свиднику та упорядником і головним редактором чотирьох випусків "Наукового збірника музею української культури у Свиднику" (Пряшів, 1965-1970). Кандидатську дисертацію "Володимир Гнатюк - дослідник фольклору Закарпаття" захистив у Празькому Карловому університеті. За рекомендацією професора Володимира Кубійомича ця тема була поглиблена, поширена і видана як монографічне дослідження "Володимир Гнатюк, життя і його діяльність в галузі фольклористики, літературознавства та мовознавства" - окремим томом "Записки НТШ" за редакцією професора Аркадія Жуковського із передмовою автора (1987). Працю Миколи Мушинки "Бібліографія друкованих праць В. Гнатюка", яка нараховує 1400 позицій, видав Канадський інститут українських студій Альбертського університету (Єдмонтон, 1989). Перевидана праця у Львові (1992). М. Мушинка - автор понад 40 статей, присвячених спадщині В. Гнатюка. Завдяки зусиллям ученого у Велесневі на Тернопільщині створено меморіальний музей В. Гнатюка.
Серед етнографічних зацікавлень М. Мушинки народна культура українців Словаччини, зокрема Пряшівщині, 1963р. він видав збірку власних польових записів "З українського фольклору Східної Словаччини", антологію українського фольклору Пряшівщини "З глибини віків" (1967), монографію "Фольклор русинів Войводини" (двома виданнями - 1976 і 1987), книжку "Науковець з душею поета" (1983), присвячену видатному україністові Оресту Зілинському, загадкова смерть якого спостигла 1976р. у Вигорладських горах у Словаччині, а ім'я його і праці було заборонено в ті часи як у Словаччині, так і в Україні. Монографія М. Мушинки "Володимир Січинський і русини-українці Східної Словаччини" (1995), присвячена народознавчій діяльності майже забутого українського вченого, колишнього професора УВУ у Празі і Мюнхені. Перу вченого належать також монографія "Народна культура південних лемків" (1988) і "Збірник пам'яти Івана Зілинського", підготовлений ним до друку спільно з проф. Ю. Шевельовим та О. Горбачем (Нью-Йорк, 1994). Як один з організаторів фольклорного фестивалю "Свята культури русинів-українців Словаччини" учений подав грунтовний аналіз цього фестивалю у книжці "Заповіт предків" (1994). Патанням так званого політичного русинізму, його антиукраїнській спрямованості присвячено брошуру "Політичний русинізм на практиці" (1992), реабілітації і так забутого громадського і політичного діяча Закарпаття, довгорічного в'язня сибірських таборів Степана Клочурака М. Мушинка присвятив книжку "Лицар Волі" (1995).
Така багатюща та різноманітна творча палітра видатного вченого - україніста - Миколи Мушинки. А до цього ж іще слід узяти до уваги вимушену перерву у творчому житті (1971-1990), коли в часи правління тоталітарного режиму в Чехо-Словаччині учений, звільнений з наукової праці, був переслідуваний, працював пастухом, кочегаром. Нині Микола Мушинка - іноземний член Національної академії наук України, активно співпрацює з Національною асоціацією українознавців, постійно виступає з доповіддями на міжнародних конгресах україністів.
Степан Козак - керівник Кафедри україністики Варшавського університету, голова Польського українознавчого товариства.
Степан Козак свого часу закінчив філологічний факультет Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка і з 1960-х рр. пов'язав свою долю з україністикою, котра, як університетська дисципліна, до проголошення України незалежною державою була непрестижною. Навіть у Польщі, близької сусідки України, на університетських кафедрах превалювала русистика. Постання у 1991 р. незалежної української держави, вихід України на міжнародну арену спричинило у Польщі великий попит на інформацію з боку різних інституцій - урядових, суспільних, релігійних, наукових, а також преси, радіо, телебачення. Домінуюча до того часу русистика почала певною мірою поступатися україністиці, у польських університетах постають нові україністичні осередки (Краків, Люблін, Вроцлав), або ж читаються лекційні курси (Познань, Щецін, Зелена Гура, Ольштин).
Повідним україністичним центром у Польщі упродовж 50-ти років була і залишається кафедра україністики Варшавського університету, котрою з 1990 року керує професор Степан Козак. На п'яти курсах навчання з україністики (в тому числі й на заочному відділені) нині нараховується 250 студентів. Варшавський університет і кафедра співпрацюють в галузі україністики з п'ятьма українськими університетами (Київським, Львівським, Прикарпатським, Чернівецьким та університетом "Києво-Могилянська академія"). Завдяки цій співпраці відбувається постійна трансформація науково-культурних польсько-українських стосунків, запит на кваліфіковані кадри україністів залишається стабільним, а україністика у Польщі - це самостійний науковий напрямок і самостійна наукова дисципліна, котра відповідає всім статутним законам та академічним вимогам. Йдеться головним чином про підготовку фахівців різних рівнів - від магістрів до докторів наук включно. На рівні магістерському вже підготовлено понад 400 фахівців-україністів, вони працюють у початкових та середніх школах учителями української мови, літератури, історії, в українській пресі (тижневик "Наше слово"), в суспільно-культурних організаціях, на радіо й телебаченні, у польській пресі та бібліотеках, на дипломатичній службі, у банках, торговельних польсько-українських спілках, видавництвах, у вищих школах Польщі та інших країн Заходу.
Кафедра успішно поєднує освітню практику з науково-дослідницькою та видавничою діяльністю. Найбільшим науковим та організаційно-видавничим досягненням Кафедри є щорічник "Варшавські Українознавчі Зошити", у якому публікуються спільні студії польських та українських науковців проблем літератури, історії, мови, церкви, сакральної культури, релігійної та національної свідомості, політичної ситуації, польсько-українських стосунків, польсько-українського пограниччя. У кожному з томів (у 2004 році побачив світ число 17-18, а кожен том - це 35-40 др. арк..) порушується щоразу інша провідна проблема; ці обширні томи це, власне, підсумок міжнародних конференцій під назвою "Польсько-українські зустрічі". Вийшли також три польсько-українські словники різної величини й обсягу, підручник з української мови, польсько-українські розмовники, монографії, присвячені давній українській літературі, поезії епохи бароко XIX і XX століть, письменству та філософсько-суспільній думці межі XVIII-XIX століть, добі романтизму, а також антологію літературних текстів, лекції з проблем сучасної України, книжка Степана Козака "Український преромантизм" (2003, Варшава).
Польське українознавче товариство, яке очолює професор Степан Козак, підтримує постійні творчі контакти з Національною асоціацією українознавців, польські україністи були і залишаються найактивнішими учасниками в міжнародних конгресах україністів, публікуються в українських виданнях. Наукова громадськість України високо цінує наукову працю професора Степана Козака, його обрано іноземним членом Національної академії наук України.
